ВЛАДИСЛЬАВ ГОРБАНЬ
Видана Українською Міжнародньою Місією Духовного Оздоровльення книга:
Горбань В.І. Вірші /Упор. та ред. А.Л. Карпуна. К.: УММДО, 2010. 116 с.; іл.
Горбань В.І. – народнїй с а м о р о д о к з богатьма тальантамеи: виконавця на народнїх музичних струментах, співака, дириґента, композьитора, майстра «Зольоті Руки» - «на всї руки майстра» (конструюваннє, ремонт, теслярсьтво, будївницьтво...).
Нїжна, широка, добра, яскрава Індивідуальність – справжнїй людський дїямант із народу Вкраїнського Краю.
Виданнє присьвячене Сьвітлїй Пам’ятї, передчасно відїйшовшого до Сьвіту Вишнього, автора даних віршів, Істинного Творця по житїю, ШУЛЬГИ («українського лївши») – одного з яскравих представників уродженої обдарованосьтьи всьебічними спосїбносьтямеи.
Правопись тьекстів відредаґовано у спосїб набльиження передачи їх зьвучання до дїяльектних вібрацій української мови, яка існувальа перед їйи зроусьийщеннєм і засуржикованнєм (шо закріпльено державою в сучасній офіційній ортоґрафії).
Пропонуєть ся читачам декілька (з перших) поетичних ескізів Вльадисльава Горбаня для нагадування про те, шо наша Зьемля боагата Сьвоїми скромними («тихими») тальановитими Синамеи, позьбавльеними (промаоськовитською систьемою в Україні) популярносьтьи серед широкої громади.
У презьентованих книгою зразках є й такі вірші:
Я осьокамеи брів
В дальечінь – ше мальим.
В росьах ранок горів
Янтарем мольодим.
Льугом-кильимом брів…
І хотїльось в ту мить,
Кольи «клєвер» розцьвів,
Його цьвіту вхопить.
Понад річкою брів,
Той, шукаючи, Брід –
І дїдїв, і батьків,
Шо виводить у Сьвіт.
Житнїм польем я брів,
Де жита – мов казки́.
І гордив ся, й радїв
За тугі́ кольоськи.
З життєдайних вітрів
Ма́є полье сьвій дах…
Під Зоре́ю набрів
Я на батьківський Шлях…
По́дих сьвій тамував
У хорах жайворів…
Гімн врожаю льунав,
Мольодїв і міцьнів!
А навкіль всье цьвільо…
Прихопивши той цьвіт,
Біг я в рі́днье сиельо́, –
В хлїборобський мій сьвіт.
Заіржавільа сьемирука*
У павутиння оповита…
Для неї ось шо є – розьльука
Навік з пшеницьею і житом.
__________
(* Сьемирука – сье розьмір косьи.)
Розсьохльось ко́льесо від во́зьу –
Так в бур’яна́х собі льиежить
Обабіч шля́ху… А там про́зьа
Життя – ракетамеи льиетить!
Розсьохльось ко́льесо від во́зьу…
У самотї́… Небесних слїз
Не ллють по нїм травньеві грозьи…
Десь в бур’янах зника́ і віз…
До народньої піснї
(Посьвята А.Л. Карпуну)
Народня Пісня – Історична Пе́рльа,
Народня Пісня – то Народу Шлях
(Його щоденники, хіба зітерльись
[Сьерпо́м, Мече́м – гартовані] в віках?).
Ядро вороже товщі чи ж проб’є?
Об міць Твою раптово розїб’єть ся…
І нам навік Спадко́вість До́бра є –
Вкраїнська Пісня – По́лье і Хворте́ця.
Підльо́та СЕ́РЦЬЕ (стільки со́тень лїт)
Твоє ЛЬУНКЕ́ мудри́льа ся убити
Й – Живу́ Душе́вність… Рвальа з Те́бе Цьвіт…
Та Їй сльабо́ Твій Корінь засушити.
Пісенний гарт (льиш Вірного Співця)
Кохальа в час шальеної пожежи…
Й Ся зберегльа в Віках від Царя Зльа.
Сьвої й у Пеклї ширильа Ти межі.
Любильа Працю, Долю Кобзаря,
Вельа́ в Сьвіти, дальекі від Тирансьтва,
Де кожду мить яснішає Зоря
Пошани, Істини Народобратсьтва.
Ось так зійшльа на Довжельезній Ниві…
Зори́ть Твій Ґеній в Сонячних Очах,
Бо Ти – Кольиска й Лікар чудодивний
У ріжнобічно зьвірених Часах.
Ти наймудрійший, найдосьвітнїй Вчитель
(Поміж вікамеи Вірний Провідник)
І Гуморист, Поет і Обльегчитель
Життя Творцю-Народу з віку в вік.
Пісня-Мрія
про кохану
(Посьвята Танї Погорільській)
Подарунки всякі є у Долї –
Є стежки «Зельені», є й Перестороги.
Просьто неба в сон посеред поля
Ти прийшльа до мене в Зо́ряну Дорогу.
Приспів:
Ку́чері вітрамеи розьчесальа,
Ро́самеи обличчя цїльувальа,
Шепотільа тихо: «Я тужу ся,
Льиш твій сон спольо́шити бою ся». 2 р.
Подарунки всякі є у Долї –
Є чарівні Вдачі, є ше і Негоди.
Я шляхи Журби пройду і – Болю,
Та кольись зустріну нїжну твою Вроду.
Приспів:
Шоб вітрамеи кучері чесальа,
Ро́сьамеи обличчя цїльувальа,
Шепотільа тихо: «Я кохаю,
Хоч і в мрійний сон твій прилїтаю» 2 р.
Подарунки всякі є у Долї,
Та із Мрій – найкраща: Мрія про кохану…
Ти у житнє полье на розьдоллї
Льиш до мене, знаю, виринеш з туману.
Приспів:
Льист шепоче й Дольею кружляє:
«Мильа вже давно тебе чекає.
Кольи серцье в мрію одягльо ся –
Посьпішай, як хочеш, шоб збульо ся»… 2 р.
Кантата
П е ч а л ї
Запізно збагнув твою Нїжність
І трепетне – Се́рця Тепльо́,
Дзвінки́х чудо-слів Мельодїйність…
Запізно… Усье відцьвільо.
А ти ж бульа поруч зо мною,
Любильа Я ж – «дурника грав»…
Шо очі бльаганнєм-журбою
Пекльись твої – не помічав.
Хильильо ся Щастє, мов трави
До наших Доріг і Сердець!
А я… льише думав про Справи,
Зітерши сьвій Шанс нанївець!
Пограти з Любов’ю бажальось…
(Чи є шось Кохання сьвятіш?!)
Тому ж тодї й «Наше» не скльальось…
Від мене зчорнїв отсьей вірш…
Та шо вже тиепер нарікати:
Лїта «загорнульись» в сувій
І юна – Печалї кантата
Миенї зміст присьвячує сьвій.
Запізно [ж] збагнув твою Нїжнїсть,
Вернувшись на Шлях той в лїтах –
Де ти бульа… Болю там вічність
У Спо́гадах, Зо́рях, Снїга́х…
Подароване Серцье коханою
(Найсьвятійшмй навік Талїсман),
Де мережкою Мрії – відрадною
Порозьповнені, нїби Тюльпан.
Подаровані Очі коханою –
Дві вечірнї Хвіяльки Ясні.
А над Ними, Пролїскою Гарною,
Й так – мильуючі Вії… Коханою,
Мов цїлющий Пречудо-Янтар,
Подарований нїччю весняною
З вуст дївочих Кохання Ньектар.
Прощальний дзвін печально-журавльиний
Із яворовим льистям опада́…
Суві́й туману розьгоргув ся… В отсї хвиль ини
Серцье льише спогадів жада́.
Прощальний дзвін журльивий (журавльиний),
Зьворушльиві до болю почуття,
Сльова-Піснї́ коханої дївчи́ни,
Шо спальахнульи для мого життя.
Тї ко́сьи, призатру́шені росьо́ю,
Тугі́ та до́вгі, як самі жита́,
Згадав… А журавльиний дзвін журо́ю
Із яворовим льистям опада́.
Повернульи ся
онукамеи лїта́
(О.В. Кильи́мнику)
Повернульи ся онукамеи Лїта́
До осьельи зграйкою пташиною
І душа Твоя бльаженно розьквіта,
Нїби йдеш ще юносьтьи стежиною.
Повернульи ся онукамеи Лїта́
Під Твої дива́ розьщебетальи ся,
Бо в Сьвяту Дїдївську Правду неспросьта́
(В хлїборобську) – вічно закохальи ся.
У той шлях, де буйно жито проросьта́,
Де зерно пшеницї в душу сипльеть ся
Повернульи ся онукамеи Лїта́!..
У Дїдївське Полье Вони хилять ся.
Повернульи ся онукамеи Лїта́ –
У збілїльий чуб Твій задивильи ся…
А одне внуча (найменьшеньке) пита́:
«Як зробить (…), шоб [меи]не розьльучильи ся?..»
Десь спочиває під віконечком твоїм
Льиш моя мрія, вечором сповита,
Яку сьвітанкамеи водильа ти в гаї,
Яка росьою й сонечком обмита.
Буяльо всье навкруг у ту бльаженну мить…
Хотїв – до болю зупинити,
Та не збагну́ – чи ше не вмів любить,
Чи не судильась До́ля разом жити…
Бо спочиває під віконечком твоїм
Льиш моя мрія, вечором сповита,
Яку сьвітанкамеи водильа ти в гаї́,
Де льиш журба моя тиепер розьльита.
Яка ж то насольода й му́ка
В твої дивитись о́чі зно́ву,
Де Цьвіт обсипав ся з Любови,
Де в Спразї ви́стигльа Розьльука,
Де твій розьвіяв ся неспо́кій,
А спо́кій так і не прийшов…
Гірку таємнїсть в одинокій –
Твоїй Душі відчув я знов.
Вчительеві – А.Л. Карпуну
(ПРИСЬВЯЧУЮ)
Повертаюсь я [уп’я́ть] з «Доро́ги»,
Де заводи в го́моні живуть.
На подвір’я битим шляхом ноги
[Вже] миене до матьері ниесуть…
Де – Хати́на пахне Хлїбом Житнїм,
«Матіольи», Вічнїстю п’янить –
Там родивсь, до юносьтьи там жив я,
Там навчився мріять і любить.
[Ось] іду я …Яром і Полямеи;
[Де] із батьком, матїр’ю кольись
У дитинстві «дихав» я жнивами,
(«Мрії», втім, по-иньшому збульись)…
Щастєм серцье Росьи польивальи,
Як вмивальась радо в Них Зоря.
Тут із батьком Жа́йвори співальи
Диво-дзвінку пісню косаря…
В рідну Хату повернувсь з Дороги,
(Бо відпустку в Долї попрохав)
Укльонивсь матусї до підльоги
Й бачу те, чого не помічав:
Павутинкою Шляхи Тьернисті
Із Рокамеи в матьері спльельись
На обльиччї… Й очі променисті
Знов сльозамеи спогадів взяльись…
І мене старенька запитальа:
«Як живеш у місті трудовім?..»
Та дубовий стіл вмить застеляльа
Рушником (дївочим ше) своїм…
(Про осьобльивосьтї Еньерґоінхвормаційних Вібрацій для даної рубрики див. у відтвореннях «Проєкцій зі Задзеркалля» і «Одухотворення Сьвічада» Архетипу «ПІСНЯР» за статтею «ШТУРВАЛЬ ЗО́РЯНОГО МАХОВИКА ДОЛЬИ УКРАЇНИ»)